ПОШУК:

Untitled Document

5травня 2005р.

Україна проти журналіста Антоника

Вже більше п’яти років відбуває покарання засуджений за вбивство журналіст київської телекомпанії НТУ Руслан Антоник. Пам’ятаємо популярне під час президентської кампанії гасло - «Злочинці будуть сидіти у в’язниці»? От і сидить, можна було б поставити крапку.
Якби не одне АЛЕ. Руслан Антоник ніколи не бачив людину, що загинула, а також не мав жодного мотиву вбивства. Сам зі Львівської області, він перебуває зараз у виправній колонії посиленого режиму в місті Дрогобич, зовсім недалеко від свого рідного села. І весь цей час з колонії він намагається достукатись до судової колегії, Верховного Суду, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, щоб пояснити – я не вбивав. Поки що йому ніхто не повірив. У нього залишається остання надія: Європейський Суд. Одного дня він розгляне справу «Антоник проти України».

Як все відбувалось

19 травня 2000 року
Того дня в Києві було прохолодно. Руслану зателефонував приятель, і вони домовились про зустріч у парку біля Маріїнського палацу. Час у нього ще був, тому заскочив до кав’ярні „Тарасик”, що на куті Інститутської і Кріпосного валу, і замовив трохи кави з горілкою. Справді трохи, бо продавець, на диво, запам’ятала хлопця, який відраховував копійки – налила 50 грамів, скільки вистачило грошей. Зберігся товарний чек, де позначено час: 19 година 24 хвилини. Випив ті 50 грамів, каву, пішов. Далі події розгортались, наче у тріллері.
На задньому дворі станції метро „Арсенальна” хтось знайшов вбитого чоловіка з п’ятьма ножовими пораненнями. Парк миттєво оточила міліція. І просто негайно спіймала підозрюваного, який, сказано в протоколі: „намагався з місця події втекти, але був затриманий заступником начальника Печерського РУГУ МВС України в м. Києва Гаврилюком В.Д., який прибув близько 20.15 до Маріїнського парку.”
Руслана скрутили, заштовхнули в машину – за підозрою у вбивстві, що сталося в парку. Знайшовся і свідок – 18-річний В. Як виявилось, вбили Петра Тичинського, зятя Анатолія Гальчинського - на той час радника Президента Кучми.

Головний свідок

Згадуваний свідок В., якого затримали в парку разом із Антоником - найголовніший аргумент обвинувачення. Майже одразу В. свідчить, що він, Антоник та Тичинський зустрілися в парку, гуляли, потім ті його кинули, далі була бійка і вбивство.
Є акт комплексної судово-психіатричної експертизи від 30.06.2000 р. за підписом трьох експертів (судові психіатри і психологи А.В. Чигирик, С.В. Опейда, Н.Л. Коваль) і висновок, що В. виявляє ознаки олігофренії в ступені помірковано вираженої дебільності. За своїм станом він, цитуємо, „способен адекватно воспринимать внешнюю сторону событий, однако ввиду конкретного характера мышления, недостаточной способности к прогнозу возможных последствий своих высказываний, а также склонности к реакциям растерянности в субъективно сложных ситуациях, повышенной внушаемости, он не способен в полной мере правильно воспринимать важные для дела факты и давать о них правильные показания.”
За висновком цієї ж експертизи В. виявляє «склонность к повышенной внушаемости». Що відбувається з людиною за такого діагнозу, прокоментував голова Асоціації психіатрів України Семен Глузман:
- Це означає, що В. міг навіть без стороннього тиску чи умовлянь сам собі навіяти якусь фантастичну ситуацію вбивства, якого він в дійсності не бачив. В ситуації ж затримання разом з Антоником, коли він сам міг бути підозрюваним, довідавшись в міліції про загибель “чоловіка з бородою” від ножових поранень, він міг сфантазувати картину цього вбивства. А потім ця фантазія вже сприймалася їм, як дійсно бачене.

Всі – гомосексуалісти?

Аналіз показань 18-річного В. також свідчить про схильність свідка до фантазії. Міліції він розповів, що його знайомі Петро і Руслан (хоч він в дійсності не знав імен загиблого Тичинського і Антоника, не був з ними навіть знайомий), зустрівшись в парку зайшли до кущів, де почергово вступили в орогенітальний контакт один з одним, після чого вийшли до нього на алею.
В. має відверто гомосексуальну схильність, хоча соромиться її і намагається приховати. Очевидно, саме це і стало причиною його перших свідчень. Психіатр Семен Глузман: Якщо при оцінці показань В. врахувати факт його затримання на дві доби (причому - незаконного затримання!), факт його гомосексуальної орієнтованості, якої він соромився, і той беззаперечний факт, що слідчі і працівники міліції завжди не дуже шляхетно поводяться із затриманими (та ще й - гомосексуалістами), якщо врахувати показання свідка В. про те, що в міліції його били кийками, то ймовірність навіюваності показань олігофрена і їх віддаленість від істини збільшується в багато разів, незалежно від того, чи здатен олігофрен правильно сприймати фактичні події.
Виходячи з цього, зробимо припущення. Отже, як все могло бути? Після перших допитів (кийками?) міліція встановлює, що В. має нетрадиційну сексуальну орієнтацію, і хтось (слідчий?) вирішує, що це є перспективним напрямком розкручування справи. В. дає волю своїй фантазії (точніше, йому дають дати волю), і всі учасники цієї історії стають гомосексуалістами.
Та не склалося: Руслан Антоник все це заперечує, а дружина та двоє приятелів вбитого Тичинського засвідчують, що він аж ніяк не був гомосексуалістом і до такої сексуальної орієнтації ставився завжди негативно.
Тільки-но про це стає відомо органу дізнання, свідчення В. суттєво змінюються, причому складається враження, що їх підганяють під вигадану версію нових можливих мотивів вбивства Тичинського. Як зазначила експерт-психіатр А. Коротенко: „показання свідка В. під час допитів змінювалися синхронно зі змінами в показаннях Антоника, що безперечно свідчить про якусь силу ззовні, яка координувала такі зміни. Цією силою міг бути лише слідчий у справі”.
Суд назвав кардинальну зміну свідчень В. “частковою розбіжністю в частині обставин та часу його знайомства з Антоником Р. Я., а також обставин, що передували вбивству”. Невдовзі з’ясовується, що В. ніяких імен не знає і твердить, що втрьох вони парком не ходили, що ніякого контакту між незнайомцями не було. Наступне коло з’ясовувань – і головний свідок вже запевняє, що бачив, як один незнайомець наніс іншому незнайомцю - чоловіку з бородою два удари ножем в живіт і т.д.
Стає зрозумілим, що на такого свідка покладатися важко. Судова психолого-психіатрична експертиза на досудовому слідстві дійшла висновку, що В. хоча і здатен правильно сприймати фактичну сторону подій, але цієї здатності замало, щоб він міг допитуватись як свідок. Згідно п. 3. ст. 69 КПК України, у кримінальній справі не можуть свідчити особи, які через свої психічні вади не здатні не лише сприймати правильно факти, але також не можуть давати правильно показання про них.
Отож, зі свідком (єдиним) не вийшло. Та це було не єдиною проблемою слідчих.

Чорні дірки слідства

Вбивця, який тягне час
Тіло вбитого Тичинського знайшли о 20-ій годині. За висновком судмедексперта, він був живий ще 30-40 хвилин тому. Отже поранення йому були нанесені не пізніше, ніж о 19.20-19.30. Гаврилюк затримав Антоника о 20год.15хв., тобто через 45-55 хвилин після скоєння злочину. Невже цього часу вбивці було замало, щоб втекти з місця події?

Сліди металізації
В лівій кишені Антоника слідчі знайшли видимі неозброєним оком жовті сліди іржі. Згадуваний В. засвідчив, що Антоник саме з лівої кишені витяг ніж (дрібниця, яку він чомусь чітко запам’ятав, на відміну від інших важливіших речей). Сам Антоник показав на суді, що сліди металізації залишили ключі, а не ніж, якого він ніколи не носив. І хоча під час обшуку Антоника в той вечір ключів у нього не знайшли, не виключено, що раніше в кишені ключі були. Доказів, що сліди металізації виникли саме від ножа, немає.

Знаряддя вбивства
Ніж з окривавленим лезом і слідами руки вбивці, яким Тичинському було нанесено п’ять колото-різаних поранень різних частин тіла, не знайшли. Хоча, як вказав в ухвалі Апеляційний суд, органами попереднього слідства приймалися “всі можливі заходи, направлені на пошуки знаряддя злочину – ножа, проте вони позитивних наслідків не дали” (стор.8 копії Ухвали). За свідченням В. відомо, куди Антоник начебто викинув ніж. Шукали ножа відразу після затримання Антоника і В. - ніхто пересічний забрати його з кущів в той час не міг. Куди подівся бандитський ніж? Чому він як знаряддя вбивства не долучений до справи?

Лівша-правша
Чому правша Антоник, який нібито наніс всі 5 ножових поранень в лівий бік, тобто правою рукою, носить ніж у лівій кишені?
До того ж, за свідченням В., Антоник вдарив свою жертву ножем двічі. А судово-медичною експертизою встановлено 5 ножових поранень на тілі Тичинського. Хто ж наніс йому ще 3 удари?

Чужа кров
На одязі Антоника знайшли дві краплинки крові. Причому не ззовні, що було б логічно, якби Антоник і скоїв вбивство, а в кишені штанів. Доказ провини? Захисники Антоника стверджують, що на біологічну експертизу одяг Антоника надійшов не в тій упаковці, в якій його було опломбовано в присутності понятих. Обидва понятих Котков і Кузьянц засвідчили, що після того, як одяг запакували, вони поставили свої підписи на бірці. А на експертизу прибув одяг з біркою, на якій підписів понятих не було. Тобто, з одягом могли робити все що завгодно. Хто? Суддя відмовив захисту Антоника викликати на допит людину, яка подарувала одяг Русланові і яка, можливо, могла би пояснити походження слідів крові на одязі. Групою крові „дарувача” теж ніхто не цікавився.

Мотив вбивства
У вироку зазначений такий мотив вбивства: “на ґрунті виниклих особистих неприязнених стосунків”. Але родичі та друзі покійного підтвердили, що він не був знайомий з Антоником. Коли ж між ними виникли ці стосунки?

Явка з повиною
Тут сценарій відомий: полегшити свою долю можна, лише написавши “явку з повиною”. Її зарахують як пом’якшувальну обставину.
Антоник відмовився від цієї пропозиції. Тоді почались погрози, що його кинуть в камеру до засуджених рецидивістів і сповістять їх, що він є гомосексуалістом... і що з ним далі буде, невідомо. Через 2 дні після затримання Антоника нарешті вмовили написати лист, що він лише захищався від Тичинського, який напав на нього з ножем. Нехай не визнає вбивства, але напише про якийсь конфлікт з ним, щоб не вступати в колізію зі свідченням В.. Цей лист, написаний 21 травня 2000 року, назвали “явка з повиною” (насправді „явку” має писати людина, яка добровільно прийшла у відділок, щоб покаятись у злочині, або мала попередню розмову зі слідчим). В цьому ж „документі” він написав, керуючись тим, що почув на очній ставці від В., що на нього раптово накинувся чоловік з бородою, який запропонував йому вступити в орогенітальний контакт. Його ця нахабна пропозиція обурила. Нападник чимось “клацнув”, це був звук викидного ножа, хоча самого ножа він не бачив. Тоді він відштовхнув нападника від себе і побіг (тобто, „явка” взагалі не містила навіть натяку на те, що її автор комусь якимось чином завдав шкоди).
Але ж навіть психічно хворий В., який вважається єдиним свідком вбивства, не згадує про спілкування убивці з жертвою, яке б супроводжувалося взаємними образами, або про обурення жертви сексуальною орієнтованістю убивці. І вже наступного дня, Антоник на допиті показав, що писав “явку” під тиском з боку працівників міліції.
Те, що згодом тиск перетворився з психологічного на фізичний, засвідчили у міській клінічній лікарні швидкої допомоги, куди Антоник потрапив через місяць після свого затримання з діагнозом: „закрита черепно-мозкова травма. Струс головного мозку. Забій ... голови, тулуба. Перелом кісток носу. Гематоми повік з двох боків”. Десять днів Антоник лежав у лікарні швидкої допомоги.

Невідомий у темних штанях
Інших підозрілих не шукали. Хоча не можна було виключити, що вбивство було наслідком бізнесових «розборок» чи якихось інших особистих стосунків Тичинського з невідомою слідству людиною, з якою він зустрічався за 5-10 хвилин до трагедії. Про це розповіли співробітники загиблого Дунас Р.В. і Сідоров А.Є. Вони їхали разом з Тичинським (останній - за кермом автомобіля) на футбольний матч, але не доїхали до стадіону. Тичинський двічі зробив коло, розшукуючи когось біля вулиці Грушевського, потім буквально “вилетів” з автомобіля до невідомого їм чоловіка, з яким пішов за кут будинку в напрямку Маріїнського парку, і більше не повертався. Той чоловік, як пригадали свідки Дунас і Сідоров, був в брюках темного кольору. Антоник був у білих. З ким же зустрівся Тичинський?
Його особу ніхто так і не встановив. Міліція і слідчий були в полоні єдиної версії, або неспроможні розробити іншу, і не шукали того, хто пішов з Тичинським за якихось 5-10 хвилин до смертельних ножових поранень. Суд на це також не звернув уваги, як і на те, що Антоник чомусь залишався поблизу місця вбивства через півгодини після кривавої трагедії. Схоже, всім хотілося якнайшвидше відрапортувати, що справу, в якій було замішано родича високої посадової особи, розкрито.

Слідство без адвоката
Всім відомо, що кожен обвинувачуваний має право на адвоката. Всі початкові слідчі дії за участю підозрюваного Антоника проводилися без захисника під тим приводом, що нібито сам Антоник відмовився від нього. Антоник пояснював суду, що не відмовлявся від захисника, а навпаки - вимагав надати йому захисника. Це підтвердив і свідок Котков, який був понятим при вилученні одягу Антоника - він засвідчив в суді, що останній просив працівників міліції запросити для свого захисту адвоката. На прохання не звернули уваги.

ВИРОК

Журналіста Антоника Руслана Ярославовича, 1967 року народження, вироком Печерського районного суду м. Києва від 28 грудня 2000 року (вирок постановлений суддєю Іваненко Ю.Г.) засуджено за ст.94 КК України до 13 років позбавлення волі в колонії посиленого режиму.
Суддя Печерського районного суду міста Києва Юлія Іваненко відмовилася від розмови з нами, хоча справу п’ятирічної давності згадала одразу. Судді мають право відмовитися від будь-яких коментарів. Пані Іваненко скористалася своїм правом.

Станіслав Науменко, головний редактор журналу „Один з нас”:
Він опинився в поганому місці в поганий час. З матеріалів справи, які я бачив, здається, що на його місці міг бути будь-хто - тоді до Печерського районного відділу доставили, мабуть, десятеро людей. Просто треба було швиденько розкрити цей злочин, і вибрали людину, яка найбільш підходила. Я думаю, коли вони побачили, що це місце зустрічі геїв, то ідея була просто на поверхні, а далі - імпровізація з боку правоохоронців. Якийсь досвід розкриття справ ще з радянського минулого у правоохоронців був, вони знали, як з цим впоратись, тому і зробили таке блискавичне розкритття.

Андрій Шкіль, народний депутат
Я і запит надсилав, і звертався до інстанцій, які проводили слідство, до Верховного Суду, щоб дали можливість ще раз переглянути справу Антоника.
Отримав формальну відписку, що ні, не можемо переглянути, Верховний Суд прийняв рішення, і таке інше. Треба було провести нове розслідування, - там же для цього були підстави. Інакше довести, що матеріали слідства були підтасовані під певну особу, дуже складно.

Надія вмирає останньою

П’ять років Руслан за гратами. Залишається вісім.
На що він сподівається? На нову владу – нового Генерального прокурора, може Президента?
Заяви матері і правозахисників, які опікуються долею Антоника, потрапили до Святослава Піскуна саме в той день, коли вбили Юрія Кравченка. Зрозуміло, що Генеральному прокурору було не до матері Руслана, і спілкувалася вона лише із його заступниками. Пообіцяли, що справу вивчатимуть – і не забарилися з відповіддю, яка надійшла 21 березня 2005 року:

„Вашу скаргу щодо необґрунтованого засудження Антоника Р.Я., ... розглянуто. Повідомляю, що Генеральною прокуратурою України неодноразово перевірялися аналогічні скарги, які підтвердження не знайшли.
Провадження за Вашими скаргами щодо незаконності і необґрунтованості судових рішень у вищезазначеній справі в органах прокуратури припинено на підставі ст. 12 Закону України „Про прокуратуру”, оскільки Генеральним прокурором України відмовлено в реагуванні на них, про що повідомлялось раніше.”
Згадана ж ст.12 Закону вже й зовсім вибиває стільця з-під ніг: Після прийняття рішення по скарзі Генеральним прокурором України провадження по таких скаргах в органах прокуратури припиняється (ст. 12 Закону України „Про прокуратуру”). Тобто все, кінець.

Хоча є ще Європейський Суд з прав людини. Юридично-консультаційний Центр профспілки „Солідарність” „Права людини не мають кордонів" (Львів) відправив звернення до Суду ще 18 вересня 2001 року. А далі – формуляри, додатки, запити, додаткові матеріали. І - очікування.
Європейський Суд обмежень в часі не має. Крім одного епізоду - 10 тижнів дається українським фахівцям з Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, щоб переглянути матеріали поданої вже з Євросуду справи і написати свої зауваження, і чи варта справа того, щоб її розглядали. Доповнену зауваженнями справу пересилають знову до Страсбурга – для можливих нових зауважень з боку представників заявника. І лише тоді Європейський Суд визначає, чи буде розглядати справу.

А поки Руслан Антоник молиться у тюремне вікно і пише вірші. Із зони.

Як бачите – живий.
Ані не вбили,
Ані по тюрмах не розіп’яли
Ті, що тепер аж
На краю могили
Свої до Бога
Мольби здійняли.

Вероніка Маковій, Наталія Козачинська, медіа-центр Розмай,
Тетяна Яблонська, Українсько-Американське бюро захисту прав людини.

P.S. Вже коли цей матеріал був готовий, авторам дали дозвіл відвідати Руслана в колонії. Про це, а також про обіцянки Президента Віктора Ющенка матері Руслана та „гроші замість сина” від омбудсмена Ніни Карпачової – в наступній статті.
 

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02