ПОШУК:

Untitled Document

Професія журналіст: невтрачені ілюзії

Журналіст київської телекомпанії НТУ Руслан Антоник вже більше п’яти років, з 13-ти присуджених, сидить за вбивство. Хоча ніколи не бачив людину, яка загинула, і не мав жодного мотиву вбивства.
... В самому центрі Києва, в парку біля Маріїнського палацу Антоник мав зустрітися з приятелем. В цей час поблизу, на задньому дворі станції метро „Арсенальна”, було знайдено труп чоловіка з п’ятьма ножовими пораненнями. Як виявилось, вбили Петра Тичинського, зятя Анатолія Гальчинського - на той час радника Президента Кучми. Парк миттєво оточила міліція. Руслана скрутили, заштовхнули в машину – за підозрою у вбивстві. Знайшли і свідка: психічно хворого В., який кілька разів змінював свідчення, втім, саме на них і було побудовано звинувачення. Всі початкові слідчі дії за участю підозрюваного Антоника проводилися без адвоката під тим приводом, що нібито сам Антоник відмовився від нього. Ніж із закривавленим лезом і слідами руки вбивці, яким Тичинському було нанесено п’ять колото-різаних поранень, не знайшли. Доказами вбивства слугували дві краплинки крові в кишенях брюк Руслана і явка з повинною, яку вибили працівники міліції, але в якій Антоник не зізнавався у вбивстві. Генеральна прокуратура у перегляді справи відмовила. Вже майже три роки звернення щодо справи Антоника знаходиться в Європейському суді.

Ти молися за мене у хаті,
Матусенько мила,
Я за тебе також
Помолюся в тюремне вікно...


- Це вже п’ять років поспіль, як я спокутую творче відрядження тюрмами України. З чиєї подачі – не знаю. Я щиро кладу руку на серце – це абсолютно сфабриковане звинувачення. Я і до сьогодні не знаю, хто була ця людина, чим він займався, яка була сфера його інтересів. Чому аж на таких державних висотах якийсь хрест поставлено на мені? Я не знаю...
Русланові 38 років, хоча на вигляд старший. На початку розмови сильно нервував, голос тремтів, плакав, згадуючи про матір. Ми зустрілись у Дрогобицькій виправній колонії посиленого режиму. Це будівля в трьох кілометрах від вокзалу, трохи подібна до столичного Жовтневого палацу, але блідо-помаранчевого кольору. Якби не кілька рядів колючого дроту до неба, одразу й не зрозумієш, що це тюрма. Привітні охоронці на прохідній, звична процедура - здати паспорти, мобілки і, зрештою, кабінет заступника начальника колонії. Сюди приводять засудженого. З першої ж хвилини очевидно: Русланові необхідно висловити все, що за довгий час наболіло на серці. Говорить швидко, похапцем кидаючи фрази, бо треба встигнути у відведені півгодини все розказати – може, врешті почують ті, від кого залежить його доля.
- В мене була мрія в житті – в 33 роки піти в духовне служіння. Свої 33 роки я зустрів в київському СІЗО. В мами якраз було 60-річчя – я привітав її в залі суду... Страшенно жаль, що і в матері, і в батька нічого радісного у житті не було, а на старість ще оці тривоги, сльози. Я свій біль виливаю у віршах. Розсилаю, куди можу, до редакцій радіо, газет...

В селі – як на долоні
У невеличкому селі Рихтичі на Львівщині, куди ми завітали сніжного травневого (!) дня, кожну людину видно як на долоні - нічого не приховаєш, ані хорошого, ані злого. Селяни, які знають Руслана змалечку, здається, ніколи б не змогли пригадати про нього щось погане. Кожний спогад – наче вкинутий до загального кола камінець ЗА життя людини, а думка громади на селі дорого коштує... – Ми всі до нього добре ставились... Він був чесний, добросовісний, не образив нікого... Інтелігентна людина, спокійна, привітна... Ще дитиною носив пошту - хотів підзаробити і помогти мамі... Та ніколи не зробив би кривди іншому!
Матір Руслана - Пелагея - за фахом медсестра, батько – водій, зараз обидва на пенсії. Руслан має двох сестричок-близнят, одна технолог з приготування їжі, друга працює акушеркою і заочно вчиться на фармацевта. Мешкає родина у звичайній сільській хаті - три кімнати, коридорчик і кухня. На стінах спогади про революцію: кілька плакатів, де Юлія Тимошенко прикрашає квітами щити омоновців, пригадуєте? - „Краса врятує світ”, та ще кілька фотоплакатів Майдану з помаранчевими прапорами. У великій кімнаті шафи з книжками. Багато книжок...

Професія
Руслан має вищу освіту - викладач української мови та літератури. Мати розповіла, що з таким характером син не міг викладати у школі:
- Він казав, що має характер надто слабкий, а з дітьми треба бути вимогливим, потрібна тверда воля, на них треба впливати. Намагався, та не виходило. Казав – я з дітьми собі просто ради дати не можу. Я думаю, він справді мав покликання як диктор чи радіожурналіст. Коли працював на Дрогобицькому радіо, то всі казали, що він ніби створений для цього – в нього дикція була чудова, м’яка, добра... А я ж від початку боролася, я була проти, бо знаю, що журналістська робота – небезпечна робота. А він – мамо, я буду тільки журналістом, нехай мені хто що каже, але я не відступлюся...
Починав Руслан з Дрогобицького радіо, потім Національна радіокомпанія України, у редакції інформації. Останнє місце роботи – Народне Телебачення України. Спочатку це були новини – готував інформаційні випуски, згодом брав участь у створенні передач. Як пригадує Руслан, - останні кілька передач були присвячені зловживанням – фінансовим або соціальним. Це були передачі про Держкомзв’язок і серія передач про Федерацію профспілок України.
Кажуть, остання тема була доволі гострою - в директора Народного телебачення Олександра Кучменка були неприязні стосунки з головою Федерації профспілок України Олександром Стояном, через що тоді і з’явилася серія критичних передач про профспілки.
- Руслан потрапив не до добрих людей. Якось він розповів, був випадок, що його керівника Кучменка хтось так побив у підвалі, що він два тижні в лікарні лежав, а тепер і Русланові погрожують телефоном, - що тобі, кажуть, теж буде непереливки, - згадує Пелагея Антоник, - Я тепер думаю, це тому, що керівник змушував його робити критику з приводу профспілок. Керівник з кимось там з профспілок заївся, а Руслана підставив. Коли я приїхала, як Руслана засудили, то мені було дуже дивно – Кучменко ховався від мене, такий був переполоханий, що і на суд не приходив. Тільки каже мені – Антоник, заспокойтеся, Ваш син не винен, він нічого не зробив...
Звісно, мати з відчаєм хапається за спогади, перегортаючи сторінку за сторінкою, аби знайти хоча б якісь пояснення того, що трапилось із сином. Проте розпитати про ту давню ситуацію керівника колишнього Народного Телебачення України нам не вдалося – як з’ясувалося, він виїхав до Ізраїлю на постійне місце проживання. А саме Народне телебачення безслідно зникло з українського телепростору.

Чужа кров
Можливо, колишні колеги могли пролити світло на деякі події, якби керівник прийшов на суд, або якби суд вислухав тих колег, які прийшли і дійсно хотіли захистити Руслана. Наприклад – історія про брюки, в кишені яких знайшли дві краплинки крові. Захисники Антоника неодноразово звертали увагу суду на безпрецедентні порушення при огляді речових доказів. Пакет, в який вкладались речові докази після проведеної біологічної експертизи, кимось розпечатувався, і повернувся не в тій упаковці, в якій його опломбовували в присутності понятих, що засвідчили обидва поняті.
Руслан розповідав, що брюки йому подарував колега Андрій Галат – втім, суддя не захотіла вислухати людину, яка могла б пояснити походження слідів крові на одязі.
- Це були тоненькі такі біленькі штани, мені трохи соромно було в них ходити, бо я ж із села приїхав у столицю, на телебачення... Мій колега подарував ще і сорочку, а два піджаки - то вже від Кучменка. Один був для мене виключно студійним, а другий я просив дозволу носити, бо взагалі не було в чому ходити. Але не дали слова в суді нікому з нашого Народного телебачення. Я не знаю, чому.
Пані Пелагея розповіла, що на суд не допустили навіть батька Руслана. Сама вона була там, аж доки не стався серцевий напад, і вона втратила свідомість просто в залі.

Свідок
Ми знайшли єдиного свідка В., який фігурував у справі, і на свідченнях якого в суді побудували всі звинувачення. Ігноруючи, до речі, статтю 69 КПК України, де сказано, що у кримінальній справі не можуть свідчити особи, які через свої психічні вади не здатні не лише сприймати правильно факти, але також не можуть давати правильні показання про них. В. категорично відмовився від будь-яких коментарів, але, важко вимовляючи слова (за висновком комплексної судово-психіатричної експертизи В. виявляє ознаки олігофренії в ступені помірковано вираженої дебільності, йому властива „схильність до підвищуваної навіюваності„) сказав, що якщо справу і буде відкрито знову, він не має наміру з’являтися на судові засідання. І взагалі, це було давно, навіщо відкривати справу? Сидить? Хто сидить? Не пам’ятаю такого.

Міліція з народом, але за гроші
Чому за гратами опинився саме Руслан? Були ж тоді в парку і біля метро „Арсенальна” люди. Більше того, в той день забрали до відділку „для з’ясовування обставин” кількох людей. Залишили за гратами найбільш беззахисного? Тому, що хлопець приїхав із села, і немає кому заступитись? Зайвого галасу не буде, бо тихий, без міських амбіцій... А, він ще й журналіст? Про що це він там на своєму Народному телебаченні розповідав? А, критикував профспілки?! До того ж, треба поспішати, бо тиснуть згори – все-таки зятя високої персони вбили...
Схоже, що у справі Руслана найголовнішим було якнайшвидше знайти вбивцю зятя радника Леоніда Кучми. Міліція не могла залишити „висяк”, тобто не розкритий злочин, як вони кажуть. Ось і розкрили. І справа ця не політична, і не на замовлення зшита, а просто Антоник проходив повз в непотрібний час. Уявіть на хвилинку, що гуляєте ви собі парком, аже раптом вас заштовхують у „воронок” і досить швидко „шиють” справу. Скільки художньої літератури цьому присвячено, скільки фільмів пригадаємо, а життя набагато драматичніше. І головне – до таких ситуацій ніколи не готовий...
Втім, Руслана могли легко звільнити – щоправда не через абсурдність доказів. А за гроші.
- Я не знаю, станеться зі мною щось чи ні, всі ми смертні, але я хочу назвати прізвища тих людей. Я прошу звернути на це увагу Президента України Віктора Андрійовича Ющенка і особливу увагу добродія міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Це полковник Віктор Кравченко, котрий віч на віч у кімнаті для допитів Печерського райвідділу вимагав від мене 13 тисяч. Він запитував, чи не знаю я фірми, яка могла б мене викупити. Пізніше мати розповідала, що додому телефонував якийсь невідомий і вимагав вже більшу суму за звільнення. Так мені і казали - дві години і ти вдома. Немає нікого, да? Ну тоді давай домовимося так: „если ты подписываешь всё, что мне надо, потому что от меня прокуратура требует раскрытия, от прокуратуры тоже требуют”, - і пальцем показує вгору, -„ ну и с тех тоже требуют.” Олександр Гребіножко казав, якщо я не зізнаюся, він таке мені вчинить, що я по стінах буду дряпатись. Колись я бачив по телевізору програму, де його хвалили, а мені сльози на очах, не міг стриматися... А слідчий Тонконог мені сказав - тут у мене руки-пальці не викручують, в двері не запихають, ніг не перебивають. Слухайся мене і зробиш так, як я скажу. Інакше тобі буде погано.*
*Автори не несуть відповідальності за справедливість звинувачень Руслана Антоника

У відділі кадрів Печерського райвідділу міліції нам відповіли, що колишній начальник Печерського РУГУ МВС Гребіножко на заслуженому відпочинку, а Кравченко і Тонконог там вже не працюють. Може даремно Антоник звинувачує людей у формі? Ніхто нікому не погрожував і не вимагав грошей – свідків немає. В суді не розбирались, було не до вигадок підозрюваного. А за п’ять років, що Руслан сидить за гратами, життя на волі змінилось. Слідство закінчено, забудьте.
Ми розшукали колишнього колегу Руслана за Народним телебаченням України Олега Нікішова:
- Я тоді працював репортером кримінальної хроніки, а програма називалась”Стрес” – така собі нічна страшилка для тих, хто не спить – спільний проект з МВС. Ми з телеоператором приїхали до Печерського РВВС в той момент, коли Руслана мали перевозити до Жовтневої лікарні на обстеження. Виглядав він жахливо – гематоми, обличчя просто не пізнати. Ми встигли його зняти, звернутися до нього, поїхали з ними в лікарню. Я спитав, Руслане, що вони з тобою скоїли?! Що він міг – те й говорив... Я тоді думав, що ця плівка допоможе якимось чином Руслану. Але мої друзі правники, які займалися кримінальними справами, одразу сказали – тут немає ніякого шансу. Вони нам радили – треба 300-400 доларів дати тому слідчому, щоб він хоча б слідство трохи в інший бік зсунув. Стан афекту, скажімо, йому приписали б - це вже зменшило б строк. Напевно, адвокат, який тоді приєднався до ведення справи, не хотів цього робити, він справжній адвокат і був впевнений, що доказів, аргументів, які він мав, вистачить для того, щоб Руслана звільнили...

Життя і сни за гратами
- Я б дуже хотів займатися інтелектуальною роботою. Тут я редагую стіннівку, можливо ще якась творча робота трапиться. Більшість часу – у віршах. Страшенно нудьгую, коли немає що читати. Цікавлюся буквально всіма новинами. Я вже настільки тим живу, що воно мені аж мариться. Не раз снилося, що я в якійсь студії веду програму...
Про більш творчу роботу Русланові залишається поки що мріяти – за внутрішнім розпорядком він не має права на друкарську машинку, забороняється мати кольорові олівці та фарби. Щоправда, у деяких секціях засуджені таки намалювали на стінах різнокольорових рибок...
Дрогобичська колонія виживає, як може. 20 га власної землі, підсобне господарство - 80 свиней, 18 кіз, 2 корови і телятко. В раціоні переважно каші, а молоко та яйця видають тим, кому призначене дієтхарчування, і ще хворим на туберкульоз. В колонії перехворіли на туберкульоз 69 людей, але з активною формою зараз немає нікого. Для профілактики засуджені самі збирають черемшу, - цього року заготували 110 кг.
Жіночого персоналу в колонії немає - кілька жінок працюють лише на прохідній. Засуджені мають право на короткострокове побачення, а це раз на місяць, до 3-х годин, та довгострокове побачення лише для близьких родичів - раз на три місяці до 3 діб. Працюють тут 8 годин на день, в неділю – вихідний.
При колонії є завод, де виготовляють кам’яну та гранітну бруківку, надгробні пам’ятники, огорожі, хвіртки, брами, зрештою - що замовлять. Зароблені гроші йдуть на сплату електроенергії, газу, світла. Або є ще робота прибиральника - підтримувати чистоту в самій колонії, як от це робить Руслан...
- Я не можу дозволити собі загострення стосунків. Хоча ситуації були інколи дуже прикрі, дуже було важко. В середовищі засуджених не всі однаково злі. Навіть в душі найбільшої падлюки є щось добре. Інколи і сам дивувався, бо розповідають різне. Але вірю в те, що бачу на власні очі і чую своїми вухами. Мабуть, свідомі ж люди того, де вони є, і як мають жити.
Але скажу вам однозначно: я б не хотів в тюрмі шукати собі друзів. Хоча можна знайти спільну мову з кожним, варто лише самому захотіти. І більше того: я б навіть своїх ворогів хотів зробити своїми друзями і мені не шкода добрих слів.


На кого надіятися?
Пелагея Антоник, мама Руслана, шукала правосуддя мабуть в усіх представників судів і влади. Всюди – відмови. Просила допомоги вона і в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової. Пані омбудсман від самого початку намагалася допомогти Русланові. Зверталася до Генпрокуратури з проханням ще раз переглянути справу - безрезультатно. Намагалася достукатись до Верховного Суду України, щоб той переглянув справу в порядку виключного провадження (той випадок, коли Верховний Суд з власної ініціативи може переглянути закриту справу), теж безрезультатно. Можливо, за попередньої влади і не могло бути інакше? Втім, що було в її силах, пані Карпачова зробила –за активного сприяння офісу Омбудсмана Руслана у 2001 році перевели з колонії на Сумщині у Дрогобицьку колонію, поруч з його рідним селом Рихтичі, ближче до матері. А коли вже цього року пані Ніна дізналась, що Пелагея Антоник приїхала в Київ навмання і ночує на вокзалах, то від щирого серця запропонувала їй гроші, аби хоч якось підтримати жінку. Пелагея відмовилась і знову пішла на вокзал, а вдень - чергувала біля Адміністрації Президента.
Може, їй сподіватися на Європейський суд з прав людини? Адже його рішення є обов’язковими для виконання всіма країнами-членами Ради Європи, отже і України. Ми телефонували до Страсбурга, але там коментарів щодо конкретних справ журналістам не дають. З неофіційних джерел стало зрозуміло, що до справи Руслана Антоника у Суду ще довгий час руки не дійдуть – Європейський Суд буквально завалений справами проти держави Україна, тож термін розгляду може розтягуватися від 3 років і більше.

Сюжет із телесеріалу
... Того травневого дня збігало вже два тижні чергувань Пелагеї Антоник біля сірого гранітного будинку на Банківській. Як завжди, вона стояла серед інших прохачів: не в неї однієї це остання надія. Раптом натовп захвилювався. Віктор Ющенко вийшов з будівлі Адміністрації. Люди кинулися до нього, їх було дуже багато, ціла юрба. Кожен мав щось сказати, запитати, отримати відповідь. Пелагеї крізь натовп було не пробитися. Президент йшов повільно, потискаючи кожному руку і відповідаючи. Дійшов до машини, вже сів і майже зачинив за собою дверцята. І тут зупинив його відчайдушний крик жінки.

- Вікторе Андрійовичу, я мама журналіста Антоника! Врятуйте мого сина! Вікторе Андрійовичу!
Не повірите, але Президент вийшов з машини і пішов на жіночий плач, проштовхуючись між людей. Так вони і зустрілися – мама засудженого за вбивство журналіста і Президент, який має владу врятувати її сина. Справу Руслана Президент згадав відразу – знав про неї з розповідей та листів людей, які вже просили за Руслана – зокрема, від Лесі Гонгадзе і Ольги Герасим’юк. Пелагея кожну хвилину пам’ятає його слова: - Заспокойтеся, мамо, я знаю, що Ваш син не винен! Вірте, залізні ворота відчиняться і Ви скоро його зустрінете. Президент перехрестив її і сів в машину. Зустріч закінчилася, і залишилось - чекання...
Всі необхідні документи і лист-прохання, за вказівкою Президента, віднесла до його громадської приймальні. Чи сподівалася на щось? Згадаймо, лише двома місяцяма раніше, 21 березня, прокуратура у перегляді відмовила. Але цього разу відповідь на звернення до президента надійшла досить швидко: „Генеральною прокуратурою України витребувано та вивчено кримінальну справу стосовно Антоника Руслана Ярославовича. За результатами перевірки призначено розслідування за нововиявленими обставинами у справі, по закінченні якого буде прийнято рішення про можливість перегляду судових рішень стосовно Антоника Руслана в порядку виключного провадження.” ( №: 09/1-309100). Підписав С. Винокуров, перший заступник генерального прокурора України і дата – 16 травня 2005 року.

Що тепер?
Чому довгий час вищі судові інстанції не хотіли перейматися справою Антоника? Що принципово змінилось між 21 березня і 16 травня? Генеральний прокурор Піскун був призначений на посаду в грудні 2004 року. Перший заступник Винокуров працює з грудня 2004 року. Можна уявити, і навряд чи помилитись, що коридорами прошелестіло: ”Президент дав вказівку розібратись...” І машина закрутилась в іншому напрямку?
Ось думка правозахисника, голови Українсько-Американського Бюро захисту прав людини Семена Глузмана: - Почему Президент должен верить на слово матери осуждённого? У каждого преступника есть мать, и мать всегда защищает свое дитя. Но Президент отреагировал так, как он обычно реагирует в таких случаях – у него доброе серце, и его реакция была положительной. И, может быть, есть шанс, что он сумеет помочь решить историю с Русланом. Хотя бы частично. Но это неправосудные методы.
То що, можна сподіватися, що Президент просто помилує несправедливо засудженого? Але помилування Президента поширюється лише на тих, хто визнав свою провину, а Руслан цього не робив. Цьогорічна амністія у випадку Антоника теж неможлива, адже його засуджено за тяжкий злочин, вбивство. Отож, справу розглядатиме Верховний Суд в порядку виключного провадження, якщо розслідування за нововиявленими обставинами підтвердить непричетність Руслана до злочину. Скільки може тривати розгляд - сьогодні ніхто з юристів не скаже, терміну немає. Проте ні матір Руслана, ні його захисники не опускають руки. Продовжує роботу і Уповноважений Верховної Ради з прав людини – як ми вже знаємо, інколи в нашій країні не публічні, сказати б, закулісні заходи, можуть дати кращий результат. Зрештою, аби це вже швидше сталося.
Залишається чекати.

Сонце спати лягло,
На небесне чоло,
Я приляжу також, подрімаю.
Хай присниться мені
Моє рідне село,
Без якого я тут знемагаю.
                      Руслан Антоник, Дрогобицька виправна колонія посиленого режиму


Наталія Козачинська
Вероніка Маковій

Медіа центр Розмай

Дрогобич – Рихтичі – Київ

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02