ПОШУК:

Untitled Document

Хто допоможе психічно хворим дітям?

Ігор Марцинковський , лікар-психіатр:

  • Зараз в Україні функціонує 239 допоміжні школи. З них 214 - школи-інтернати для дітей з легкою розумовою відсталістю. Вони розраховані майже на 37 тисяч дітей. Скільки це коштує? Чи є така допомога оптимальною для дітей, для родин?
  • Система підготовки кадрів, сертифікація дитячих психотерапевтів в Україні взагалі відсутня. Їх ніхто не вчить, посади відсутні в штатних розкладах установ, і коли батьки звертаються за медичною допомогою, що може запропонувати лікар-психіатр? Лише таблетку.
  • Якщо суспільство вирішить ізолювати всіх людей не таких, з певними порушеннями, то в суспільстві просто не вистачить людей, які будуть опікуватись ними. Не вистачить санітарів, лікарів, не вистачить ніяких грошей навіть у найбагатшому суспільстві. Єдиний вихід – навчитися жити разом.
 
Якими є права дітей в Україні? Та ще й хворих? Та ще й з психічними проблемами? Розмай розмовляє про це з доктором медичних наук Ігорем Марцинковським , завідувачем відділом медико-соціальної реабілітації дітей та підлітків з психічними розладами поведінки українського НДІ соціальної та судової психіатрії та наркології.
 
- Дитячу психіатрію в Україні відрізняє від психіатрії інших країн світу те, що допомога є надзвичайно архаїчною. В країні практично відсутні дитячі психотерапевти, нейропсихологи, дуже мало дитячих патопсихологів.
Скажімо, коли дитині 4 роки і батьки побачили якусь проблему, куди звертатися? Типовий приклад: зараз батьків часто непокоять так звані розлади поведінки. Вони зумовлені насамперед проблемами виховання. Але хтось має пояснити батькам, що часто поведінкові розлади розвиваються на тлі ознак органічного ушкодження мозку. Також подібні форми реагування формуються у дітей з органічною недостатністю мозку. Якщо перекладати на звичайну мову, така форма поведінки означає спробу маніпуляції поведінкою батьків. Дитина у такий патологічний спосіб намагається щось просити, намагається довести свої права. Ці проблеми мають суто психотерапевтичне розв'язання, і звертатися треба до дитячого психотерапевта. Але тут справді можна поставити крапку, тому що я не знаю, де його знайти! Система підготовки кадрів, сертифікація дитячих психотерапевтів в Україні взагалі відсутня. Їх ніхто не вчить, посади відсутні в штатних розкладах установ, і коли батьки звертаються за медичною допомогою, що може запропонувати лікар-психіатр? Лише пігулку, таблетку.
 
•  Чи захочуть батьки в такому випадку звертатися по допомогу до психіатра? І чи буде обслуговувати психіатр таку дитину?
 
- Якби дитині було два з половиною роки, і були такі ж поведінкові проблеми, тоді найшвидше психіатр відмовився би обслуговувати таку дитину: існує практика, за якої психіатр починає працювати з дитиною з трьох років. І дуже часто ми бачимо ситуацію коли батьки звертаються в три роки, а їм кажуть – ще рано, дитина мала, переросте. Приходять в 6 років, бачать що дитина не може піти до школи через поведінкові розлади, а лікар каже – де ж ви ходили?! Тепер вже пізно, допомогти не можемо…
За офіційною статистикою близько 3% дітей в Україні потребує психіатричної допомоги. В Україні понад 500 вакансій дитячих психіатрів, і близько 400 вакансій заповнено. Але дуже часто це половина або чверть ставки, і дуже часто ці ставки заповнюють люди, які не мають спеціальної психіатричної підготовки – дитячі неврологи, педіатри. Особливо це відчутно в маленьких містах, в сільських районах. Наприклад, штатна структура в стаціонарах взагалі не передбачає психологів або психотерапевтів. Я вже не кажу про соціальних психологів, які мають допомагати працювати і з родиною, і з дитиною - їх ніхто не готує, і взагалі відсутні навіть професійні вимоги. Якби хтось почав готувати таких спеціалістів, то що саме має вміти дитячий психолог, яку повинен мати кадрову підготовку? В будь якій країні світу, навіть у наших східних сусідів, я не кажу про Західну Європу, в структурі психіатричної допомоги 80-90% займає саме психотерапевтична корекція, психотерапевтична інтервенція. Це практично означає, що батьки, скажімо, в Польщі можуть звернутися до лікарні і отримати консультацію, а також певну кількість годин занять з дитячим психотерапевтом або з родинним терапевтом, який розповість батькам, яким чином корегувати поведінку дитину, як уникнути тих чи інших розладів.
Є родинні розлади, обумовлені поведінкою батьків, поведінкою матері. Іноді ці розлади мають підлягати корекції майже з народження дитини. Вже світовою традицією є, коли психіатр разом з іншими лікарями може втручатися в родинні стосунки, в корекцію виховання, розвитку дитини з дуже раннього віку. Говорячи про таку хворобу, як аутизм: якщо психіатри починають спостерігати за дитиною в три роки, то це вже запізня діагностика. Стандарти передбачають, що ці розлади мають діагностуватися в два роки, найпізніше в два з половиною. І вже тоді має починатися корекція.
 
- Чи є перспектива у таких хворих дітей жити, працювати, бути повноцінними в нашому суспільстві?
 
- Надзвичайно добрі перспективи у таких дітей. Якщо ця хвороба діагностується вчасно - починається активна реабілітація. Дуже серйозні вимоги саме до реабілітаційних заходів, бо не існує таких таблеток, якими можна було б вилікувати аутиста . Часто такі діти згодом йдуть в звичайну школу і вчаться. Ми наприклад маємо досвід аутистів, майже дорослих, які навчаються в 7 - 8 класі загальноосвітніх шкіл в Києві, і не тільки в Києві, хоч ще 3-4 роки тому доля цих дітей була дуже специфічна. Після 12 років хворим на аутизм виставляють діагноз - розумова відсталість чи шизофренія. Мабуть так суспільству зручніше потім ними займатися.
 
- Яким же чином діти-аутисти отримали можливість вчитися в школах?
 
- Все-таки змінилися насамперед батьки. У нас дуже добрі стали в Україні батьки, які не довіряють нікому – ні лікарям, не уряду, які багато читають, отримали можливість читати Інтернет, які приходять до лікарів, педагогів, виставляють свої умови – вони починають вимагати від суспільства реалізації своїх потреб.
І тому ми намагаємося допомагати таким батькам і робити певні реабілітаційні програми. Хоч те, що ми можемо робити в Україні, не порівняти навіть з найвідсталішими країнами Східної Європи. В багатомільйонному Києві відсутній жодний психіатричний реабілітаційний центр для дітей з такими тяжкими розладами, тобто з розладами спектроаутизму. Існують лише приватні програми, і те вже добре. Навіть про статистику можна сказати – якщо в Україні діагностується 5 дітей на 100 тисяч населення, то середня європейська статистика - це 9-10 дітей на 100 тисяч населення, тобто будемо вважати, що приблизно кожен другий аутист в Україні не діагностується.
 
- Спеціалізований психореабілітаційний центр „Дружня клініка” розкиданий по всьому місту, і знати де саме сьогодні у вас прийом – дуже важко. Власного приміщення центр не має, натомість маленький кабінет в одому місці, в іншому вас приютили в інтернаті на Оболоні, в клініці Павлова лишилося два кабінетики, і це все.
 
- На жаль, інститут психіатрії не має власної клінічної бази. Іноді навіть складається таке враження, що державним установам не потрібний реабілітаційний підрозділ, не потрібні тяжкі діти, не дуже хочеться вкладати в це гроші. Що сказати, коли у великій 50-ти мільйонній державі відсутня кафедра дитячої психіатрії. На всю країні була одна дитяча кафедра - тепер це кафедра дитячої та судової психіатрії. Дуже «споріднені» професії. На мій погляд, навіть таке семантичне об'єднання дитячої та судової психіатрії відображає ставлення до дитячої психіатрії. Але як би там не було, можна звернутися в поліклініку українського НДІ соціальної та судової психіатрії і отримати консультативну та іншу допомогу. Вона абсолютно конфіденційна для батьків, і згідно із законом про психіатричну допомогу лише батьки мають право розпоряджатися цією інформацією – чи то віднести до дільничного психіатра, чи то показувати в школі, чи то взагалі скласти вчетверо та викинути.
 
•  Яка найбільша проблема в дитячій психіатрії сьогодні хвилює світ?
 
- Найбільш поширеною є проблема розвитку, виховання та корекції надрухливих дітей, так званих гіперактивних дітей ( ADHD Attention Deficit Hyperactivity Disorder ). Ці діти іноді навіть уже в дитячому садочку не можуть адаптуватися до колективу. І часто саме з такими дітьми виникають проблеми в школах. Виходить, що діти, які мають добрі здібності, добре когнітивно функціонують, у них гарні пізнавальні функції, але школа їх виштовхує як дітей з порушеннями поведінки. Згодом вони переходять на індивідуальне навчання, яке навчанням вже по суті не є. В той же час школа може тримати навіть розумово відсталих дітей, ставитись до них більш толерантно – сидить собі десь в кутку, нічого не вчить, але нікому не заважає. Парадокс, але в Україні такий діагноз – гіперактивний розлад поведінки - майже не виставляється, хоча це є проблемою номер один в дитячій психіатрії. Коли знайомишся з підготовкою вчителів, скажімо, навіть у наших східних сусідів, то дивуєшся, наскільки вчителі навчені засобам психотерапевтичної корекції таких дітей, і не знаєш з чого починати роботу тут.
Ще одна серйозна проблема – діти із специфічними затримками розвитку. Дитина йде до школи і, скажімо, дуже погано читає – ніяк не можуть навчити її читати не по складах. Або вона погано пише. З дитиною займаються, але навички даються погано. Вчителі роблять висновок, що дитина є розумово відсталою, психіатри кажуть те ж саме, і дитина іде на допоміжні програми, або потрапляє в інтернат для дітей з розумовою відсталістю. Але дуже часто ці проблеми пов'язані з органічним ураженням окремих ділянок мозку, і діти мають такі ж проблеми як, наприклад, дорослі люди після локальних уражень мозку, скажімо, після інсульту. Їм потрібні спеціальні корекційні програми – нейропсихологічні, програми дефектологічної корекції. Ми працюємо з німецькими колегами і бачимо, що такі діти є бичем для дитячих психіатрів Німеччини, бо ця допомога повністю не покривається медичною страховкою. Вони намагаються їм допомогти – це шалена робота, неймовірна проблема! А от в Україні, виходить, такої проблеми немає. Діагноз – специфічна затримка розвитку – до певної міри майже ексклюзив. Де діваються такі діти? Чи в українців не буває такого? Все дуже просто. Вони розумово відсталі. Вони комплектують інтернати для розумово відсталих дітей. Зараз в Україні функціонує 239 допоміжні школи. З них 214 - школи-інтернати для дітей з легкою розумовою відсталістю. Вони розраховані майже на 37 тисяч дітей. Скільки це коштує? Чи є така допомога оптимальною для дітей, для родин? От в чому питання.
 
•  Це означає, що ми не вміємо рахувати, я не кажу вже про гуманізм і професіоналізм, - ми не вміємо порахувати, що дешевше лікувати, ніж утримувати інвалідів?
 
- Навіть існуюча архаїчна допомога насправді обходиться державі не так вже й дешево. Витрачаються великі гроші. Було б дуже корисно, якби ці гроші повернулися в ті галузі дитячої психіатрії, де можна реабілітувати, де можлива профілактика розладів, де можна дитину повернути до суспільства, повернути до загальноосвітньої школи.
 
•  Це та сама проблем, яка існує і на рівні дорослої психіатрії – замість того, аби розширювати стаціонари і утримувати „койко-місця”, варто шукати альтернативні методи лікування, реабілітації?
 
- Я взагалі дуже важко уявляю що дитині робити в стаціонарному відділенні. Яка мета госпіталізації іноді на місяць розумово відсталої дитини до стаціонару? Мабуть має хтось виконувати „койкодень”, утримувати медичних сестер, санітарок, які працюють в стаціонарних відділеннях
 
•  Та й деяким батькам так зручніше – хоча б місяць не мають проблем...
 
- На жаль, це найбільша проблема. Дійсно, коли батьки звикають до того, що дитину можна кудись здати, і держава має вирішувати її проблеми то, на жаль, така дитина до певної міри дуже багато втрачає. Ефективної терапії, ефективної реабілітації без найактивнішої участі батьків просто не може бути. А взагалі відривати маленьку дитину від батьків, класти її в стаціонарне відділення - це дуже складно зрозуміти.
Але сьогодні навіть існують черги на госпіталізацію. Мені доводилось зіштовхнутися ще з однією проблемою – як масово в стаціонарне відділення госпіталізують дітей з інтернатів. Своєрідна циркуляція дітей: з інтернату – до стаціонару – і знову до інтернату. Це взагалі важко зрозуміти, бо в інтернатах є посади психіатрів – там працюють люди, вони мають займатися корекцію.
 
•  В Україні працює 14 шкіл для дітей з важкими порушеннями мови, 6 шкіл для дітей з органічними ураженнями мозку, 20 шкіл для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату, 11 шкіл і 3 професійно-технічні училища соціальної реабілітації дітей з порушеннями поведінки, 29 шкіл для тих, хто погано бачить, 27 для дітей з заниженим слухом, 32 для глухих, 6 шкіл для сліпих, - таке враження, що всі біди впали на голови наших дітей.
 
- Справа не в тому, що в Україні таких дітей більше ніж в інших країнах світу, можливо, їх навіть менше. Справа в тому, що ці діти зазвичай гірше адаптовані . Така розвинена система шкіл-інтернатів у нас буквально поглинає значну частину бюджету, що призначається на психіатричну допомогу дітям. По-друге, вона сприяє ізоляції в суспільстві розумово відсталих і дітей з особливими потребами. Рівень соціальної адаптації випускників таких шкіл суттєво нижчий порівняно з дітьми з аналогічною патологією в країнах Європи. Скажімо, в Німеччині, дитина з розумовою відсталістю може вчитися в інтеграційному класі звичайної школи, де вона навчається жити і функціонувати разом з іншими дітьми і де однолітки призвичаюються до неї. Саме тому в їхньому суспільстві більший рівень толерантності до цих дітей. Таке враження, що в колишньому Радянському Союзі, і до певної міри це успадкувала Україна, існувала практика, коли суспільство має не діагностувати, а виловлювати НЕ ТАКИХ дітей і якимось чином їх ізолювати. Щоправда, все робиться з найкращими намірами: для того, щоб створити особливі умови для реабілітації дітей.
 
- Чи створити умови для себе, щоб було легше?
 
- Ні, гасла та ідея є гуманною, але результати такої ідеї іноді прямо протилежні. Якщо суспільство вирішить, а це стосується і дорослої психіатрії, ізолювати всіх людей не таких , з певними порушеннями, то в суспільстві просто не вистачить людей, які будуть опікуватись ними. Не вистачить санітарів, лікарів, не вистачить ніяких грошей навіть у найбагатшому суспільстві. Єдиний вихід – навчитися жити разом. Не так важливо, чи дитина з розумовою відсталістю завдяки навчанню в інтернаті вивчить таблицю множення на оцінку 5, чи на 6 і 7. Важливо чи зможе ця дитина жити в суспільстві, існувати більш-менш самостійно, виконувати певні функції, можливо навіть працювати.
 
•  Якщо стільки років в різних суспільствах за різних систем державного устрою стоїть одне й те саме запитання – про толерантність до своїх інших , може це неможливо?
 
•  В інших суспільствах говорять про ці проблеми мабуть не більше і не менше, ніж у нас. Але дуже часто доводиться бачити, що ці моделі реалізовані, вони дійсно існують, і таке суспільство може жити. Я пам'ятаю, як у колишньому Радянському Союзі намагалися реалізувати систему диспансеризації, і скомпрометували її до абсурду. Я був абсолютно впевнений, що це маячня, аж доки не поїхав до Канади і не побачив реально діючу продуктивну систему диспансеризації. Звичайно, хвороби потрібно лікувати, але головні зусилля мають бути спрямовані на те, щоб не допускати інвалідизації, передусім профілактика розладів.
Коли йдеться про дитячу психіатрію, тут є передній план профілактики - те, що можуть зробити реабілітологи, психологи, дитячі психіатри з дитиною у віці до 12 років. Можливо це коштує дешевше, ніж потім утримувати інваліда все подальше життя.
Мова не про те, що у нас погані лікарі. У нас дуже віддані своїй справі спеціалісти і багато класних спеціалістів, які віддають життя дітям. Проблема полягає в тому, що дитяча психіатрія в Україні вкрай деградувала. Нам доводилося дуже багато молодих спеціалістів відправляти на навчання за кордон тому, що зараз реально вивчати дитячу психіатрію на рівні сучасних світових стандартів в Україні неможливо – немає де.
Ми багато співпрацювали з нашими польськими, німецькими колегами і думали, як допомогти цій справі. Нещодавно інститут отримав цікаву пропозицію від німецьких колег, які, здається, більше ніж ми вболівають за рівень освіти в Україні, і навіть більше переймаються організацією нашої допомоги. Суть цієї пропозиції в тому, що німці мають попередню домовленість з Фондом братів Кличків для того, щоб ініціювати створення в Україні спеціального віртуального інституту, який буде займатися підготовкою дитячих психіатрів згідно західних освітніх програм.
Інститут не потребує додаткових приміщень, не потребує додаткових кадрів, бо навчання будуть проводити найвидатніші німецькі професори в галузі дитячої психіатрії. Це зіркові прізвища людей, які готові витрачати свій час - приїжджати в Україну, проводити лекції, заняття, запрошувати фахівців до своїх клінік. Своєрідним оператором цих програм німці пропонують бути нашому Українському НДІ спеціальної та судової психіатрії разом з університетом в Гамбурзі і з найкрупнішою дитячою психіатричною клінікою в землі Західний Рейн-Вестфалія. Це найбільша клініка в Німеччині. Це буде обґрунтована, добре спланована програма.
 
- Чи вдасться її реалізувати?
 
- Я маю надію, що ця програма буде погоджена з Міністерством охорони здоров'я, і я думаю, нам вдасться погодити і формальні питання, наприклад щодо юридичного статусу освіти спеціалістів, які будуть навчатися. У мене складається враження, що проект (до-речі, він називається „Фонд Кличків українським дітям.”) буде реалізовано, бо він конче потрібний дітям України.

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02