ПОШУК:

Untitled Document

В СІЗО -- назавжди

Історія, яку ми розповідаємо – на перший погляд є вдалим і блискавичним розкриттям вбивства працівниці пункту обміну валюти. Історією про міліцейсько-судову честь, професійну чесність і право на помилку. Щоправда, помилка - ціною в 13 років позбавлення волі.
Ми сьогодні б'ємо в набат, твердячи про нагальність масштабної судово-правової реформи, негайне прийняття відповідних законів, але важко повірити в реальні зміни найближчим часом. І ми були на Майдані, і ми віддали свої голоси за нове життя. Більше того, ми готові затягти паски і чекати перемоги соціальної перспективи над здоровим глуздом, або навпаки. Але не може так швидко змінитись психологія людей. Необов'язковість, недбалість, вічний страх перед начальством, відсутність професійної честі ніякими постановами-інструкціями не скасуєш. Треба змінити себе. Хоча б захотіти цього. Втім, повернімося до нас сьогоднішніх...
Це сталося 2001 року в центрі Києва, в районі Центральних залізничних кас. Жінку вбили заради 22-ох тисяч 60 гривень 48 копійок. „Вбивцю” знайшли швидко – знайомий небіжчиці одразу розповів, що бачився з нею саме того ранку, а потім ще й явку з повиною написав. Але чомусь в куточку документа – тобто явки – приписав нерівним швидким почерком : „ написано под диктовку милиции под действием угроз и шантажа…»
 
Історія
Василь Колесников - інженер за фахом, з 1998 року працював комп'ютерником і виконував обов'язки старшого касира у столичній фірмі „Фенікс”, яка мала кіоски з обміну валют. Персонал на фірмі суто жіночий, 40 дівчат. В кіоску на бульварі Шевченка, біля залізничних кас попереднього продажу квитків, працювала касир Лариса Остапенко. Ларисі було 30 років, двоє дітей – від колишнього і теперішнього чоловіків. Стосунки в сім'ї були чудові. Це підтвердили родичі – Лариса жила з сім'єю свого рідного брата.
На початку 2001 року Василь Колесников разом з дружиною Тамарою заснував власну фірму з обміну валют, назвали її „Лєріх”. Проблем з тим, кому працювати, не було: до нього перейшло троє дівчат з „Фенікса”, зокрема Ірина Руденко та Людмила Сергієнко. Як згадували дівчата, керівник „Фенікса” В'ячеслав Смірнов - доволі неадекватна людина. Були випадки, коли він піднімав на них руку, що і було причиною їхнього рішення. Свого часу Лариса Остапенко говорила з Василем про те, що теж хоче перейти до нього – ніби вже і домовились.

На суді В'ячеслав Смірнов та співвласниця „Феніксу” Людмила Шаламова говорили про Колесникова як про висококваліфікованого працівника. Але в нього, нібито, почались проблеми в сім'ї, і в результаті його звільнили через недбале ставлення до роботи. На суді Шаламова додала, що Колесников не подобався їм як людина, бо часто змінював свою думку. Остання характеристика була зрозумілою прокуророві – спочатку зізнався у вбивстві, потім відмовляється, кричить, що його била міліція...

В свій передостанній день Лариса Остапенко зайшла до подруги – тієї самої касирки Ірини Руденко, яка перейшла працювати до фірми Колесникова, і попросила Василя зайти до неї, щоб полагодити комп'ютер. Покликала просто як друга: Колесников ніколи не відмовляв у допомозі колишнім колежанкам.
Наступного дня, 14 квітня, о 8.20 він зайшов до Лариси. Часу було обмаль, адже о 9.00 мав відкрити свою „точку” - кіоск з обміну валют на вул. 40-річчя Жовтня. Але його допомога вже не знадобилася, комп'ютер перестав „зависати” і працював, як зазвичай. Лариса запропонувала гостю кави – він заходився сам її готувати, скориставшись кип'ятильником. Як потім пояснив Василь, каву він пив хвилин десять і пішов о 8:30. Йому вистачало 35-40 хвилин, щоб дістатися до одного зі своїх кіосків. О 9:10 він уже був біля кіоску на 40-річчя Жовтня і відкрив його. Це підтвердила касирка Людмила Сергієнко - за її словами, вона прийшла рівно о 9:00 і чекала хвилин 5-10.

На допиті, за словами адвоката, слідчий Олексій Білий наполегливо просив Людмилу змінити свідчення і сказати, що Василь прийшов о 9:15-9:25. Але Людмила була непохитною .

Зранку прибиральниця Лідія Петюшенко, яка працювала в приміщенні залізничних кас, побігла купувати газету. Звернула увагу на годинникове табло - 8:45. Побачила і Ларису Остапенко, яка курила біля свого кіоску. Жінки трохи поговорили і Петюшенко пішла своєю дорогою.

Після таких свідчень у суді до Петюшенко підійшли двоє незнайомців – чоловік та жінка. Попросили змінити свідчення. Причому чоловік, як розповідала Петюшенко, говорив із злістю і поводився агресивно. Переполохана Петюшенко кинулася шукати захисту до судді Морозова, який вів справу у Шевченківському суді, віддала йому заяву про те, що їй погрожують. Як свідок вона розраховувала на захист. Але даремно розраховувала. Щоб уникнути розправи, а можливо і з переляку, вирішила заховатися подалі від суддів та міліції – ось вже кілька років, як ніхто не знає, де вона.

О 9:30 – 9:35 до кіоску Лариси підійшла касир Оксана Левчишина з „Фенікса”, щоб розміняти якусь купюру. Постукала в двері, гукнула Ларису – у відповідь їй почувся стогін. Але в той момент вона не надала цьому значення, а пізніше сама не могла пояснити чому. Оскільки двері ніхто не відчинив, вона розвернулася і пішла в свій кіоск. О 10:00, як і годиться, прийшла старший касир фірми „Фенікс” Олена Ткаченко, яка у цей час зобов'язана перевірити каси. Постукала, відповіді не було. Віконечко та решітка були щільно зачинені. Ткаченко захвилювалась і пішла до сусідніх кіосків – може, хтось щось знає. Оксана Левчишина пригадала, що у Лариси хворе серце – і в цей момент згадала, що чула стогін з кіоску, коли стукала в двері . Жінки кинулися до кіоску, Ткаченко силою відігнула решітку, вибила віконечко, просунулась всередину і побачила ноги Лариси. Може, їй стало погано? Ткаченко залізла в кіоск. Лариса лежала на спині, під нею – стілець зі зламаною ніжкою. Вилізати на вулицю Ткаченко довелося через теж саме віконце – ключів від дверей вона не знайшла. Звернула увагу на сейф – він був закритий, а ключі лежали на столі.
Місце події оточила міліція, викликали швидку. Медбрат зі швидкої вліз крізь віконечко і констатував – Лариса померла від насильницької смерті. Її били по голові якимось тупим предметом (рвані рани, удари сильні, з пошкодженням черепної кістки), а також душили шнуром від кип'ятильника. Медпрацівники зазначили, що, ймовірно, Остапенко померла близько 10:00, не раніше (якраз тоді і почула стогін Левчишина).

У явці з повиною Колесников „зізнавався”, що він бив Ларису каменюкою, яку підібрав біля кіоску. Закривавлений камінь ніхто не знайшов. Ніжку стільця також не знайшли, хоча це був „тупий предмет”, на якому могли бути відбитки пальців.

Цього ж дня почалися обшуки у всіх знайомих Лариси. На її робочому місці до монітора був прищеплений номер телефону Василя Колесникова. Лариса телефонувала йому додому, коли треба було полагодити комп‘ютер.
Близько 22-гої години обшукали квартиру Колесникова. Переглянули весь одяг, також і той, в якому він ходив вдень: брюки, піджак, під піджаком светр щільної в‘язки з високим коміром, під светром - футболка з довгим рукавом, теж з високою горловиною, а під нею ще бавовняна майка з коротким рукавом. Так багато светрів-майок, бо в дитинстві Василь отримав страшний опік, через який в нього спечено 30 % шкіри. Якщо вовняна тканина потрапляє на вражену шкіру, це завдає біль. Тому він завжди намагається повністю закрити тіло тканиною з бавовни, а вже згори одягти вовняні речі.
Нічого цікавого оперативники не знайшли. На речах не було видно ніяких слідів крові, зайвих грошей також не було. Шукачі пішли геть.
 
Немає доказів? – Будуть.
Наступного дня, 16 квітня, Колесников відпрацював день, увечері закрив касу на вул. 40-річчя Жовтня, написав звіт, забрав гроші. Тут по нього приїхали. Машина оперативного розшуку забрала його до міліцейського відділку на Баумана, 4. В міліції, як водиться: - Що Ви робили 14-ого квітня? - О 8:20 був у Лариси Остапенко. Пів на дев'яту пішов від неї. В цей момент, пригадує Колесников, до кімнати зайшов генерал Петро Опанасенко, який в цей час був в Радянському ГУ МВС, і звернувся до слідчого Білого: - Як?! І Ви не можете розкрити злочин? Перед вами ж злочинець! Василь йому: - Пане генерале, я не коїв цього злочину. І доказів немає, а ці гроші, які ви в мене вилучили – ось звіт про них, де саме і коли я їх взяв. Я їх тільки що забрав з кіоску, який закривав ... Генерал відреагував миттєво :– Немає доказів? Будуть .
Пів на одинадцяту вечора в кімнату для допитів зайшли кілька оперативників, які вилучили у вже підозрюваного Колесникова одяг, тобто просто роздягнули його. Як пояснював Василь, одну й ту саму сорочку він носить кілька днів. Що було на ньому у день вбивства Лариси - 14 квітня, те було і 16 квітня. При вилученні одягу були присутні експерти науково-дослідного експертно-криміналістичного центру, що підпорядкований міліції Києва (НДЕКЦ). Вони просвітили одяг ультрафіолетовою лампою - якби там був хоч якийсь натяк на кров, вони б це виявили. Ніякої крові на одязі у Колесникова не знайшли. Для більш детального дослідження „на предмет наявності крові” одяг опечатали (печатка з датою 16 квітня) і забрали до НДЕКЦ. Після вилучення речей слідчий Білий продовжував до півночі допит роздягнутого Колесникова.
Слідчий закінчив допит і передав підозрюваного оперативним працівникам. На питання суду, для чого, він відповів: «Для бесіди». Потім на Колесникова надягли наручники і кинули в камеру. Про те, що його бачили роздягненого в наручниках, свідчив чоловік загиблої Лариси Остапенко – вони були в одній камері, куди кидали усіх підряд.
 
Андрій Федур, адвокатська компанія „Андрій Федур і партнери”
- Коли людина переступає поріг ізолятора тимчасового затримання, потім слідчого ізолятора, то всі її людські права і свободи залишаються за дверима. Людина позбавлена всіляких прав і можливостей. І тому над цими людьми твориться свавілля, вибиваються свідчення, застосовуються тортури, знущання.
В нашому суспільстві роками затверджувалась думка - якщо людину затримали, то це вже злочинець. Ставлення до неї відповідне -
будь-якою ціною отримати потрібні свідчення, або щоб ця людина дала свідчення на когось іншого. І тут величезне поле для зловживання і сваволі з боку правоохоронних органів.
Якщо людина 4-5 років утримується в СІЗО - це є відвертим порушенням її прав. Але завжди в прокуратурі можна знайти можливість з цим гратися: повернення справи на додаткове дослідування, знову до суду, відкладання розгляду справи судами і т.д. Я пригадую випадок півторарічної давнини, коли людина відсиділа в СІЗО більше, ніж передбачений для неї судом максимальний строк покарання.
Це можна змінити лише в єдиний спосіб, якщо буде громадський контроль за пенітенціарною системою нашої країни, якщо ті чи інші громадські організації матимуть вільний доступ, щоб можна було бачити що відбувається у в'язницях, в яких умовах люди утримуються і т.д. До того часу у нас ніяких шансів захистити людину немає. Навіть в ситуаціях, коли справа є резонансною - коли не мовчать адвокати, є увага з боку суспільства і журналістів. Уявіть, що відбувається з людиною, яка навіть собі адвоката найняти не може, натомість адвоката призначає слідчий або прокурор. На кого працює призначений адвокат? Запитання риторичне. А прокуратура на яку за Конституцією відповідно до статті 121-ої покладено виконання наглядових функцій, просто цього не робить. Бо прокуратура є одним з учасників процесу - сама веде слідство, застосовує не дозволені методи для того, щоб впливати на людей.
 
Володимир Стретович, народний депутат України, Голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією
- Необхідно вносити кардинальні зміни в законодавство в частині підконтрольності судової влади суспільству - чи то у вигляді парламентського контролю, чи визнання контролю народного. Можливо варто повернутися до обрання суддів на певних територіях - як своєрідний спосіб висловлення довіри тому чи іншому судді. Але на будь-яке прогресивне рішення в парламенті одразу ж знаходяться „добрі дяді”, які біжать по своїх зв'язках, намагаючись блокувати будь-яке намагання поставити суддівський корпус під контроль.
В парламентському комітеті ми розробили стратегію протидії корупції, де намагалися внести норму про те, що судді повинні звітувати перед територіальними громадами за свою діяльність, - такий спротив піднявся! - „Ви зазіхаєте на судову незалежність, на судовий авторитет!” Що ж виходить? Судді взагалі нікому не підконтрольні, вони можуть робити все що завгодно? А корпоративна система їх покриває? Але дискусія ні до чого не привела. Я зрозумів, що з цими парламентаріями досягнути якогось успіху неможливо.
З наступним парламентом будемо діяти.
 
Дружина
Тим часом почався тиск на дружину Василя Колесникова - Тамару. Ніби всі хотіли як краще – друзі допомогли знайти зв'язки з людьми з прокуратури, які могли допомогти. Звісно, не за так. Спочатку скільки зможете, потім ще трохи... Немає таких грошей? Але ж у Вас є квартира – можете продати її... Ви ж все одно там не житимете – та й ключі у Вас забрала міліція, вони не віддадуть ... Тамара вже не могла відчепитись від „благодійників”, які пізніше дзвонили їй додому і пропонували свої послуги. Причому були дуже обізнані у справі – називали такі подробиці, які могли знати лише слідчі. Поклала цьому край адвокат Колесникова, яка прийшла до слідчого і звинуватила його у тому, що він надає матеріали справи стороннім людям.
 
Балада про „явку з повиною”
Після „бесіди” з оперативниками Колесников пише явку з повиною від якої кров в жилах застигає. Він зізнавався, що знаходився в інтимних стосунках з Ларисою Остапенко. Лариса хотіла розлучитись зі своїм чоловіком, але Василь цього не бажав. Вона його шантажувала, що все розповість дружині, і його сім'я так чи інакше розвалиться. Тоді Василь вирішив її вбити. Коли він зайшов до неї, між ними виникла сварка. Він заспокоїв Ларису, сказав, що вийде на кілька хвилин на вулицю подзвонити. Схопив найближчу каменюку, накинув на нещасну зашморг ( дріт від кип'ятильника) і почав душити...
На цьому «щиросердечному зізнанні» немає підпису слідчого, хоча такий підпис обов'язковий. Проте є дописка підозрюваного. Явку з повинною Василь писав між 4-5-ою ранку. Він сидів за столом, коли закінчив, всі зраділи – ура, розкрили такий злочин! На Василя вже не звертали уваги. Він схопив зі столу першу-ліпшу ручку і в кінці явки з повиною зробив ту саму дописку: „ написано под диктовку милиции под действием угроз и шантажа…»
 
Григорій Гінзбург, адвокат, заслужений юрист України
- Судова практика всієї України свідчить про те, що майже 80% обвинувачених, які після затримання і обробки в міліції написали „явки з повиною”, в судових засіданнях не визнають своєї вини і посилаються на те, що їх змусили шляхом насильства і погроз написати про своє зізнання в злочині, якого вони не скоювали.
З прикрістю констатую, що більшість суддів до останньої зміни вищої влади в Україні не звертала уваги на скарги підсудних і відкидала їх з однакових ( як під копірку) мотивів: мовляв, факти застосування насильства фізичного і психічного до того, хто „з'явився з повиною” не доведені, тому що слідчий і працівники міліції, допитані в судовому засіданні як свідки, заявили, що вони поводилися з підозрюваними напрочуд чемно.
З цинізмом перевертнів від міліції зустрічаються буквально всі без винятку адвокати. Якщо запитати їх, а перш за все – їх підзахисних, то картина буде зовсім не така лагідна і стерильна.
Кожний неупереджений і чесний юрист, в тому числі і суддя, знає, що в міліції майже всі оперативні працівники б'ють і катують підозрюваних, що вони застосовують різні витончені методи примушення до зізнань, і це є поширеним методом розслідування, який панував в Україні в органах кримінальної міліції, і за участі майже усіх слідчих та з відома прокурорів.
 
Експертиза на службі міліції
Вже на шостий день від моменту вбивства, 19 квітня 2001 року, прокурор Ганєчко підписав санкцію на арешт Василя Колесникова. Після арешту слідчий Білий приїхав в НДЕКЦ і дізнався, що на одязі кров так і не виявили. Далі уявімо ситуацію: в усіх газетах вже з‘явилась стаття про те, що затримали вбивцю касира! А єдине, на чому тримається справа - це явка з повиною. Якщо Колесников відмовиться від явки...
Дослідження одягу підозрюваного „на предмет наявності крові” проводила
начальник відділення медико-біологічної експертизи Л. Сікорська. Вона отримала опечатаний одяг Колесникова вночі 16 квітня (з печаткою і датою 16 квітня) і 19 квітня завершила дослідження. Опечатала одяг і поставила печатки свого відділу НДЕКЦ.
Але ж крові не було! Що робити? Терміново направити одяг в інший експертний центр! В державному науково-дослідному криміналістичному центрі на Окружній (ДНДКЦ) одяг отримали з печаткою від... 16 квітня. Захист Колесникова піднімає шум – адже це справжня фальсифікація!
В суді слідчий Білий змінює свої свідчення. У 2001 році він розповів, що не має відношення до опечатування, і чому печатка інша, він не знає. У 2003 році, після повернення справи на дослідування, з'явилась інша історія. Він, мовляв, особисто приїжджав в центр експертиз до Сікорської 19 квітня, і сам наклеїв печатку від 16 квітня, якою оперпрацівник опечатував одяг. Чому? А дуже поспішав, і що було під руками, тим і запечатав. Помилився.
Експерт Сікорська на це: - А й справді, таке могло бути, я й забула... я ж була дуже зайнята, але таке в моїй практиці трапилося вперше... Але ж є документ, службовий висновок, дивіться! – Ой, тепер точно згадала, я сама опечатувала, і кров не виявила, і Білий відношення до печаток не має. А чому так трапилось, не знаю... – Та Ви ж за півгодини показань тричі міняли свідчення...! - Це моя фізіологія...
Чому так плуталася Сікорська? Може, її хтось налякав? Можливо. Адже вона не є незалежним експертом. Вона експерт, який носить форму ст. лейтенанта міліції. І експертна установа, в якій вона працює, підпорядкована міліції міста Києва... Нарешті 25 квітня експертиза ДНДКЦ знаходить краплю крові! Де б ви думали? Зі зворотного боку спідньої майки!
Мабуть ніхто не зможе відповісти, яким чином кров могла потрапити на нижню майку і не потрапити на верхні речі людини, що вбиває іншу каменюкою, а потім ще й душить її. Але перш ніж ламати над цим голову, згадаймо - до 19-того квітня крові на одязі взагалі не було. В період з 19-го по 25-те квітня якась невидима сила поставила на білизні Колесникова краплину крові.
 
Кров і піт приречених
Тепер, якщо ви не втомилися ще блукати з нами лабіринтами правосуддя, трохи технології. Треба ж знати, як у них це робиться. 19-ого квітня в експертній установі на Окружній у Колесникова взяли кров з вени для дослідження. Взяла кров людина, яка не має медичної освіти – начальник біологічної експертизи Єрмолаєва. Пані Єрмолаєва не опечатала взяту кров.
Для подальших досліджень кров мають переводити у сухий стан. Це обов'язок експерта, який подає висновок. Документів немає (!), лише зі слів Єрмолаєвої знаємо, що незапечатану кров в сухий стан перевів певний експерт Борзов. Та з чиєю він кров'ю працював? Якщо вона була не запечатаною, то могла належати будь-кому?
Лише 25 квітня до роботи приступив офіційний експерт - Віта Лагос, яка мала право на проведення експертизи. Але на суді вона довго не могла пояснити, чому в усних свідченнях казала, що проводила дослідження із сухою кров'ю, а в експертизі написала, що працювала з рідкою кров‘ю. Не змогла відповісти навіть прокуророві, хто їй надав цю суху кров, з якою вона працювала, і чи це кров самого Колесникова. Просто не знаю, і все.
І з кров'ю жертви теж не все було зрозуміло. Кров Лариси відібрали 14-го квітня. В матеріалах справи є довідка патологоанатомічного відділення про те, що кров Лариси Остапенко повністю опечатано у маленьких пеніцилінових флаконах з відповідними написами - чия кров, коли і ким опечатана. 18-ого квітня повинен був проводитись аналіз крові Остапенко на групову належність. Але кров поступила розпечатаною , і це експерт зазначив в своїй заключній експертизі.
Не відомо, чи лише у справі Колесникова на кожному кроці хтось зриває печатки з речових доказів. Але як тоді можна серйозно ставитись до висновків експертиз? Експертиза не змогла роз'єднати кров і піт Колесникова на його майці. І дали таку оцінку: можливо на майці Колесникова - кров Остапенко, змішана з потом Колесникова. А якщо навпаки, це кров Колесникова з потом іншої людини, запитали на суді? Так, це також можливо. Ми ж не роз'єднали кров і піт...
 
Випадкове знищення речових доказів
На судовому засідання ще 2001 року захист Колесникова підняв питання щодо належного збереження речових доказів – одягу Колесникова. Суддя Морозов заспокоював адвоката, що речові докази знаходяться у нього в кабінеті під його особистою відповідальністю. Настав момент, коли потрібно було оглянути речові докази. Суддя звертається до секретаря, щоб та принесла речові докази з його кабінету. Секретар відповідає, що речових доказів в нього ніколи не було . Тоді суддя каже, що сам їх принесе, але коли повертається, стає зрозумілим, що їх дійсно немає. Суддя вибачається, що одяг випадково знищили. Адвокат Колесникова, звісно, отримає офіційну довідку про випадкове знищення.
І справді, за тиждень в кримінальній справі таки з‘являється довідка суду Радянського району, щоправда без дати і без реєстраційного номера. Пізніше, в апеляційному суді стосовно знищення допитували суддю і секретаря судового засідання. На питання хто ж знищив докази, суддя Морозов назвав прізвище судового виконавця Андрусевич, а секретар – прізвище Вовкотруб. З усього цього слідство винесло постанову, - встановити цих осіб неможливо . Тобто, як? Є ж два прізвища, двоє людей, можливо один з них… Неможливо .
 
Юрист, координатор Українсько-Американського бюро захисту прав людини Тетяна Яблонська:
- Сьогодні в Україні всі правозахисники знають, що у нас існує „змичка” міліція – прокуратура – суд. Щоб розірвати цей ланцюг треба, по-перше, забрати в міліції право на проведення експертизи. Одне відомство не може здійснювати і слідчі дії, і експертизу. Треба готувати суддів. За часів, коли у нас в суді був не один суддя, а ще народні засідателі, принаймні була якась надія, що непрофесіонали почують те, що не хоче чути суд .
 
Олег Березюк, адвокат, голова ГО „Київське юридичне товариство”
- У справі Колесникова треба порушувати кримінальну справу проти посадових осіб прокуратури і міністерства внутрішніх справ, які незаконним шляхом вибивали свідчення, незаконно спонукали людину до свідчень. В Україні влада формально і реально належить народу. Інше питання, що народ обирає своїх представників, які починають порушувати закон і зловживати владою, тобто фактично працювати проти народу. Піднімаючи цю проблему на всенародне обговорення, необхідно показати людям, що відбувається в державі, і треба казати, що робити.
В першу чергу треба вдосконалювати нашу Конституцію, нашу політичну систему. В деяких країнах західної Європи є позитивний досвід, коли Конституцію писали так звані установчі Конституційні збори. Це означає, що збираються люди, пишуть Конституцію, приймають її, а збори розпускаються. Члени Конституційних зборів не маючи ніяких пільг, завтра стають рядовими громадянами і житимуть за правилам, які самі ж для себе написали. На мою думку це найоптимальніший варіант для нашої країни, щоб прийняти розумну, справедливу, виважену Конституцію.
Чому практично всі країни західної Європи розвиваються в правовому руслі? Тому що там існує так звана система стримування, система противаг, коли одна гілка влади контролює іншу і не дозволяє узурпувати владу. У нас за законністю ніхто не наглядає. Це я заявляю зі всією відповідальністю. Хто у нас повинен наглядати за дотриманням законодавства? Генеральна прокуратура України. Але ж законодавчій орган практично ніяк не може вплинути на генерального прокурора, тому що генеральний прокурор підпорядкований президенту. Якби генеральна прокуратура була підпорядкована Верховній Раді, завжди можна було б викликати генерального на Верховну Раду і заслухати його доповідь.
На законодавчу владу і в тому числі на судову владу, президент має величезний вплив. Якби було створено незалежну судову гілку влади, тоді б рішення і виконавчої влади, і правоохоронних органів можна було б оскаржувати в суді, і судові рішення виконувались би.
 
Вирок (-и)
Суддя Морозов присудив Колесникову 13 років позбавлення волі. Далі оскарження, наступний апеляційний суд, справу відправили на дослідування.
Весь цей час – з квітня 2001 до травня 2005 - року Василь Колесников перебував у СІЗО!
Коли тепер вже в Шевченківському районному суді суддя Олена Чуйко читала довгу передмову, Колесников сидів за ґратами, нахиливши голову і закривши обличчя руками. „... Колесникова Василя Вікторовича виправдати за статтею 115, частиною першою КК України та статтею 81-ою, частиною 4-ою КК України за недоведеністю його участі у вчиненні зазначених злочинів...”
 
Олександр Беца, юрист, директор програми „Верховенство права” Міжнародного фонду „Відродження”
Як правило, в нас термін розслідування кримінальної справи визначається кримінально-процесуальним кодексом. Передбачається що справа має бути розслідувана та подана до суду за два місяці. Фактично людина має бути під вартою два місяці. Але якщо справа складна, то за санкцією генерального прокурора її можуть продовжувати до 18-ти місяців. В подальшому прокурор може продовжувати справу ще до чотирьох місяців, потім обласний прокурор до шести, далі заступник генерального прокурора до року, більше року – генеральний прокурор, але це має бути вмотивовано. Закон дозволяє в процесі розслідування утримувати людину максимально до 18 місяців. Інша ситуація, коли справу завершено і передано до суду, тоді фактично терміни утримання припиняються. Там немає визначень скільки часу справу може розглядати суд - рік, два…
В наших слідчих ізоляторах майже 45-50% осіб чекають судових засідань. Тому що суд не може відбутися, як передбачає закон, протягом місяця або двох - не вистачає суддів, за всієї пільговості і престижності роботи, немає організації судового процесу, коли всі потрібні люди були б на місці, не вистачає приміщень і т.д.
За даними минулого року навантаження судді в Україні складає в середньому 137 справ на місяць. З них 6-7 кримінальних, решта - цивільні, адміністративні. І на всю цю кількість справ – 2-3 зали засідань в районному суді. Засідання не бувають безперервними, як належить за Конституцією. Навіть єдиного епізоду ви не знайдете за рік з трьох тисяч судів, щоб засідання проводилось без перерв - хоча б стосовно жінки або неповнолітнього - щоб засідання почалось сьогодні і сьогодні закінчилось. То переноситься, то продовжується, то відкладається, то немає свідка, або немає захисника і т.д. І судді не є гілкою влади, яка може наполягати на організації безперервного засідання.
Судді не ризикують, тому що вони хочуть карати, а не змінити запобіжний захід утримання в СІЗО. Чи знайдете ви хоч єдиний випадок коли сьогодні закінчився термін утримання під вартою, і сьогодні ж ввечері, або завтра вранці, начальник слідчого ізолятора отримав список людей, яких треба звільнити? Жоден начальник жодного слідчого ізолятора цього не зробить тому, що він чекає, а раптом буде протест прокурора, а раптом повторно справу порушать, а якщо політичний резонанс то тим більше. Судді кажуть: якщо немає доказів, давайте на дослідування. І фактично термін знову починається з початку.
В Україні намагались внести до кодексу поняття слідчий-суддя. Але наші судді не хочуть бути слідчими-суддями. На заході, якщо є слідчий-суддя, то він відразу в присутності адвоката затриманої особи, працівника поліції чи слідчого розглядає справу: чи брати людину під варту. Щомісяця він викликає в фіксований день всю цю бригаду, і вони повідомляють: слідчий - як розслідується справа, адвокат – які є претензії, опитується затримана особа, і суддя таким чином контролює ситуацію. За таких умов справа не може продовжуватись безкінечно.
 
 
 
Довідка з Кримінально-процесуального кодексу України:
Стаття 156, „Строки тримання підвартою”
„ Тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більше двох місяців. Цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування та при відсутності підстав для зміни запобіжного заходу - до трьох місяців. Дальше продовження строку може бути здійснено лише через особливу складність, справи прокурором Республіки Крим, області, прокурором міста Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняним до них прокурором - до шести місяців з дня взяття під варту.
Строк тримання під вартою понад шість місяців може бути продовжений заступником Генерального прокурора України - до одного року і Генеральним прокурором України - до півтора року.
Дальше продовження строку не допускається, обвинувачений, якого тримають під вартою, підлягає негайному звільненню . ” (підкр. наше – Розмай )
Проте останній абзац цієї статті зазначає:
„ При поверненні судом на нове розслідування справи, по якій строк тримання обвинуваченого під вартою скінчився, а за обставинами справи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою змінено бути не може, продовження строку тримання під вартою провадиться прокурором, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту надходження до нього справи. Дальше продовження зазначеного строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частинами 1, 2 і 6 цієї статті. ”
Це фактично означає, що після так званого „граничного терміну” - півтора роки - справу зносу можна направити на дорозслідування і відраховати термін з самого початку, до можливих півтора роки, і так ще, ще і ще – без обмежень.
Олександр Федорук , заступник начальника управління слідчого ізолятора державного Департаменту України з питань виконання покарань Департамент тільки виконує рішення суду. Рішення суду є – ми отримуємо заарештованого під варту. А сама процедура, тобто провадження кримінальної справи – до нас не має ніякого відношення. Як по мені, то чим менше він у нас сидить, тим краще. Це вже категорія прав людини. Тим більше, чим довше він у нас, ти більші збитки несе держава, він же сидить за рахунок держави. Але з СІЗО заарештованого можуть звільнити і начальники СІЗО - в законодавстві обумовлено – якщо строки тримання під вартою виходять, і вони не продовжені в законному порядку, тоді начальник слідчого ізолятора може звільнити людину. Але попередньо він повідомляє органи провадження, у яких перебуває кримінальна справа. До речі, зараз розробляється новий Кримінально-процесуальний Кодекс, і там будуть обговорені граничні терміни тримання під вартою.
 
СЕРГІЙ ОЛЕКСІЮК, народний депутат України, член комітету законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності
В нашому комітеті розглядалося питання про амністію людей, які перебували під слідством три роки і більше. Просто амністувати їх. Тому що слідство не може довести їхньої вини, або суд їх не розглядає. В нас є таке явище, і з ним треба боротися, але боротися на законодавчому рівні, обмежити саме слідчих і суди, щоб вони мали терміни, які б регламентували перебування підслідчого в ізоляторі. На жаль, в наших законодавців не пройшов цей законопроект. Але все рівно це потрібно, мої колеги з комітету стараються внести зараз ці обмеження, а саме перебування людей в слідчих ізоляторах, щоб вони були регламентовані. Ми хочемо, щоб кримінально-процесуальний кодекс України був максимально наближений до Європейського. І терміни в багатьох випадках бралися з Європейських законів.
 
Василя Колесникова звільнили з-під варти в залі суду. Проходячи повз щасливих Василя Вікторовича і Тамару, прокурор сказав своє останнє слово: - Це ще не кінець.
 
Питання замість післямови
Визнавши Колесникова невинним, суддя тим самим визнала неправомірність дій прокуратури і факти фальсифікації речових доказів. Прокуратура оскаржила рішення суду і вимагає 13-ти років ув'язнення. Слухання справи в апеляційному суді відкладається через перевантаження суддів.
Василь Колесников живе з цим занесеним над головою мечем, але принаймні живе не в СІЗО. А скільки людей чекають сьогодні на вирішення своєї долі в цих кам'яних мішках (про жахливі умови українських СІЗО – розмова окрема), щоб через рік (два? три? чотири?) бути – дай Боже – виправданими?
І хто ж тоді має нести відповідальність за те, що у людини забрали з життя ці роки? Прокуратура? Судді, що звикли саджати, а не виявляти гуманність? Начальники СІЗО, які не звільнять заарештованого навіть тоді, коли всі строки вийшли, а чекатимуть на подальші вказівки прокурора? Невдалий закон, який треба виправляти депутатам? Успадкована до болю в генах гулагівська система – була б людина, а покарання знайдеться?
 
Висновок
Проміж нас блукає привід поліцейсько-тюремної сваволі. Хто б не був в цьому винний, а бити на сполох треба всім нам. Вчора на його дорозі опинився Василь Колесников. Завтра це можемо бути ми. Або ви.
 
Правова експертиза Григорія Гінзбурга
Лист до Міністра внутрішніх справ Ю.Луценка
Лист до Генерального прокурора С. Піскуна

Наталя Козачинська
Вероніка Маковій
Вадим Кастеллі
Медіа центр Розмай
 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02